Шановні колеги,
Шановна пані Олено,
Спасибі, я з цікавістю ознайомився із рекомендаціями Комітету з етики НаУКМА. Я очікував його засідання, згідно із розпорядженням №5 С.М.Квіта від 01.03.2010, до 19 березня, а відбулося воно, як свідчить витяг з протоколу цього засідання, 27 квітня. Я, на жаль, нічого не знав про такий прецедент – мене не було ні повідомлено, ані, тим більше, запрошено, хоча щодо мене на даному засіданні було винесено певні рішення, які, судячи з назви Комітету, є «етичними». І лише 9 червня 2010 р., тобто після 43 днів (sic!) по засіданню, секретар Комітету з етики п. О.Третякова запропонувала в тому числі мені ознайомитися з текстом рекомендацій Комітету. Я схильний розцінювати дану ситуацію як неетичну по відношенню до викладачів Києво-Могилянської академії.
Також впадає в око однозначність трактування конфліктної ситуації. Дивує односпрямованість «етичних закликів», покликаних дисциплінізувати викладачів чи співробітників з альтернативною позицією та баченням університету, і жодного слова про тих, хто власне розпалив конфлікт і зробив його публічним. Виявляється, в Академії є працівники, яким дозволено публічно лютувати, і це толерується Комітетом з етики і навіть не стає предметом розгляду. Чи є в такій ситуації етичним засідання Комітету, якщо його очолює представник тієї ж кафедри, до якої належить і один з об’єктів розгляду цього засідання? Вважаємо за потрібне у випадку, якщо і далі систематично зневажатиметься думка та позиція значної частини могилянців, які дійсно виступають за конструктивний розвиток Академії, перейти до обговорення неетичних адміністративних дій в ширших загальнодержавному та міжнародному форматах.
Комітет у своїх рекомендаціях постійно посилається на «усталені правила» та «академічні процедури» як на істини останньої етичної інстанції, з позиції якої, очевидно, він говорить, залишаючи невизначеними ці поняття і відкриваючи широкий простір для інтерпретації, а отже, і відповідного їх застосування. Як член могилянської громади я вболіваю насамперед за академічну спільноту та її подальшу долю саме як спільноти, бо коли Комітет з етики збирається не публічно, а кулуарно виносить певні рекомендації, це свідчить про те, що ми боїмося відкритого обговорення і вирішення наших проблем, а воліємо, радше, їх поглибше закопати, поставивши протокольну печатку на етичному сертифікаті якості. Мабуть, етичні питання не такі прості, щоб регулювати їх як правила дорожнього руху.
З повагою,
Василь Черепанин.
