Звернення до Президента НаУКМА С. М. Квіта
Шановний Сергію Мироновичу!
24 вересня відбулася Академічна Конференція НаУКМА, де було ухвалено новий Статут НаУКМА, що слугуватиме основним документом, згідно з яким функціонуватиме наш університет. Як ми розуміємо, Академічна Конференція мусила би стати тим майданчиком, де мали бути підняті, обговорені й ухвалені принципи діяльності, що дозволили б нам досягти неодноразово декларованих стратегічних цілей, а саме: набуття статусу дослідницького університету, наближення до західних стандартів вищої освіти та у перспективі – входження до числа ста найкращих університетів світу. Однак бодай спроба досягнути їх відкриває широке коло проблем, про які ми почали говорити з Вами ще в червні 2009 р. Ось лише декілька з них:
запровадження однакового підходу до оплати праці професорсько-викладацького складу без поділу на штатних працівників та тих, хто викладає за сумісництвом;
збільшення кількості годин в навантаженні на кваліфікаційні та курсові роботи, без чого науковий потенціал Академії прямуватиме до вкрай низького рівня;
визначення навантаження на основі викладацьких аудиторних годин та годин, призначених для наукової діяльності;
визнання наукових ступенів доктора філософії (PhD), отриманих в провідних університетах світу, а також в рамках навчання в докторській школі НаУКМА;
публічна фінансова звітність за господарською діяльністю НаУКМА;
доцільність перенесення частини університетського кампусу до смт. Ворзель;
зміна правил використання публічного простору академмістечок.
На жаль, розмова фактично не відбулася, а при процедурі голосування не було взято до уваги значну кількість голосів тих, хто утримався.
У зв’язку з цим ми просимо від Вас проведення спеціального круглого столу за участю адміністрації, викладачів та студентів НаУКМА, під час якого ми змогли б висловити свої пропозиції щодо стратегії подальшого розвитку Академії та отримати відповідь адміністрації щодо механізмів досягнення уже визначених цілей.
Нагальна необхідність публічної дискусії між адміністрацією і викладачами обумовлена потребою забезпечити прозорість багатьох процедур і способів ухвалення адміністративних рішень, зокрема щодо набору осіб на викладацькі та керівні посади, способів формування штатного розпису, оплати праці професорсько-викладацького складу та розподілу коштів Фонду розвитку НаУКМА. Ми занепокоєні тенденцією корпоративізації університету, яка виявляється в послідовному обмеженні права критично висловлюватись на адресу адміністрації, а також спробами клерикалізації світського навчального закладу.
Ми розраховуємо на можливість провести конструктивну дискусію про стратегію розвитку університету до 15 листопада 2010 р. В такий спосіб ми матимемо змогу закласти в план розвитку університету на 2011 рік нові спільно вироблені принципи, які підвищать якість навчального процесу у майбутньому.
Ми розуміємо, що Академія обмежена рішеннями Міністерства Освіти і Науки та ВАКу, тому впевнені, що адміністрація, викладачі й студенти мусять об'єднати свої зусилля для боротьби за академічні права і свободи на державному рівні. Проте для цього
необхідний чесний та відкритий діалог на рівні університету про ключові проблеми
його розвитку. Ми переконані, що критичні висловлювання на адресу діяльності Академії чи адміністрації не свідчать про бажання дискредитувати університет, а навпаки, є шляхом до його вдосконалення.
Ми впевнені, що людський капітал є головною запорукою перетворення НаУКМА на конкуретноспроможний дослідницький університет сучасного зразка. Тому усі фінансові можливості Академії повинні бути спрямовані на забезпечення гідних умов для якісного виконання своєї праці викладачами та отримання знань студентами. Це мусить стати основним пріоритетом як при визначенні стратегії розвитку НаУКМА, так і при ухваленні окремих адміністративних рішень.
З повагою,
НЕофіційна реакція Лютої, "випадково"(?) надіслана замість О.Третякової В. Черепанину:
Олено Василівно, вітаю. Ну, блін, Вася "розлютувався" не на жарт.
Я мовчу, бо шаную дисципліну нашого закладу. Якщо мене викличуть - я висловлю свою думку.
З повагою, ЛТЮ
Відповідь В. Черепанина:
Шановні колеги,
Шановна пані Олено,
Пересилаю цей лист Вам, оскільки, очевидно, саме Вам він і був адресований. Відмічу лише неприйнятність фамільярності і сленґової лексики пані Т.Лютої у мій бік, що, як демонструють її попередні публічні висловлювання, на жаль, загалом властиве риториці пані Тетяни. Вибачень вимагати навіть не буду, оскільки не бачу відповідального суб’єкта, від якого їх можна затребувати, як не було їх і після абсурдних звинувачень у малюванні графіті. А «мовчу, бо шаную дисципліну» - це не етика, це відсутність свободи слова.
Ставлю у копію пані Тетяну Ярошенко, оскільки пані Т.Люта презентує себе як «дисциплінованого співробітника підрозділу віце-президента з інформаційного забезпечення».
З повагою,
Василь Черепанин.
Шановні колеги,
Шановна пані Олено,
Спасибі, я з цікавістю ознайомився із рекомендаціями Комітету з етики НаУКМА. Я очікував його засідання, згідно із розпорядженням №5 С.М.Квіта від 01.03.2010, до 19 березня, а відбулося воно, як свідчить витяг з протоколу цього засідання, 27 квітня. Я, на жаль, нічого не знав про такий прецедент – мене не було ні повідомлено, ані, тим більше, запрошено, хоча щодо мене на даному засіданні було винесено певні рішення, які, судячи з назви Комітету, є «етичними». І лише 9 червня 2010 р., тобто після 43 днів (sic!) по засіданню, секретар Комітету з етики п. О.Третякова запропонувала в тому числі мені ознайомитися з текстом рекомендацій Комітету. Я схильний розцінювати дану ситуацію як неетичну по відношенню до викладачів Києво-Могилянської академії.
Також впадає в око однозначність трактування конфліктної ситуації. Дивує односпрямованість «етичних закликів», покликаних дисциплінізувати викладачів чи співробітників з альтернативною позицією та баченням університету, і жодного слова про тих, хто власне розпалив конфлікт і зробив його публічним. Виявляється, в Академії є працівники, яким дозволено публічно лютувати, і це толерується Комітетом з етики і навіть не стає предметом розгляду. Чи є в такій ситуації етичним засідання Комітету, якщо його очолює представник тієї ж кафедри, до якої належить і один з об’єктів розгляду цього засідання? Вважаємо за потрібне у випадку, якщо і далі систематично зневажатиметься думка та позиція значної частини могилянців, які дійсно виступають за конструктивний розвиток Академії, перейти до обговорення неетичних адміністративних дій в ширших загальнодержавному та міжнародному форматах.
Комітет у своїх рекомендаціях постійно посилається на «усталені правила» та «академічні процедури» як на істини останньої етичної інстанції, з позиції якої, очевидно, він говорить, залишаючи невизначеними ці поняття і відкриваючи широкий простір для інтерпретації, а отже, і відповідного їх застосування. Як член могилянської громади я вболіваю насамперед за академічну спільноту та її подальшу долю саме як спільноти, бо коли Комітет з етики збирається не публічно, а кулуарно виносить певні рекомендації, це свідчить про те, що ми боїмося відкритого обговорення і вирішення наших проблем, а воліємо, радше, їх поглибше закопати, поставивши протокольну печатку на етичному сертифікаті якості. Мабуть, етичні питання не такі прості, щоб регулювати їх як правила дорожнього руху.
З повагою,
Василь Черепанин.
Within the Project «Kyiv Bologna Academy»
Within the Project «Kyiv Bologna Academy»
ДОСЛІДНИЦЬКИЙ СЕМІНАР
ЩО ТАКЕ УНІВЕРСИТЕТ?
RESEARCH SEMINAR
WHAT IS UNIVERSITY?
31 травня – 4 червня, 2010
May 31 – June 4, 2010
31 травня, понеділок, 17.00
Міхаїл Маяцький (Лозанський університет, Швейцарія). Між обманом і самообманом, або Чи так вже безневинна Болонья?
Алєксандр Бікбов (МГУ, журнал «Логос»). Дерегуляція та автономія: на чию користь працює новий освітній курс?
1 червня, вівторок, 18.00
Алєксандр Дмітрієв (Вища школа економіки, журнал «НЛО»). Корпоративність чи автономія: (пост)радянський університет
у пошуках класичного статусу.
Тетяна Огаркова. Реформа вищої освіти в Україні: бюрократія під «Болонським соусом».
2 червня, середа, 18.00
Єгор Стадний. Університетська автономія в Україні та закордоном: хто керує?
Олена Богданова. Чим може бути університет? Досвід Стенфордського університету (США).
3 червня, четвер, 18.00.
Соціальна лабораторія #1. Політика знання.
Інна Совсун. Доступ до вищої освіти як політична функція держави.
Поліна Власенко, Тарас Доронюк, Андрій Пилипенко, Анна Півовар. Wikiлогія: критика псевдонауковості політологічного знання.
4 червня, п’ятниця, 18.00.
Дискусія «Корпоративно етичний університет і спротив кампусу».
Учасники: Анна Кравець, Олексій Радинський, Катерина Рубан, Назарій Совсун, Василь Черепанин.
May 31, Monday, 17.00
Mikhail Maiatsky (University of Lausanne, Switzerland). Between Fraud and Self Delusion, or Is Bologna that Harmless?
Alexandr Bikbov (MSU, «Logos» Magazine). Deregulation and Autonomy: Who Stands to Gain from the Educational Swing?
June 1, Tuesday, 18.00
Alexandr Dmitriev (Higher School of Economics, «The NLO» Magazine). Corporation or Autonomy: (Post)Soviet University in Search for
its Classical Status.
Tetyana Ogarkova. Ukrainian Higher Education Reform: Bureaucracy a la Bolognaise.
June 2, Wednesday, 18.00
Yegor Stadny. University Autonomy in Ukraine and Abroad: Who’s the Boss?
Olena Bogdanova. Understanding What a University Can Be: Some Lessons from Stanford University (USA).
June 3, Thursday, 18.00.
Social Lab #1. Politics of Knowledge.
Inna Sovsun. Access to Higher Education as Political Function of the Government.
Taras Doroniuk, Anna Pivovar, Andriy Pylypenko, Polina Vlasenko. WikiStudies: Criticism of Pseudoscientific Political Science.
June 4, Friday, 18.00.
Discussion «Corporate Ethical University and Campus Resistance».
Participants: Vasyl Cherepanyn, Anna Kravets, Oleksiy Radynski, Kateryna Ruban, Nazariy Sovsun.
З міста до міста - виставка про завойоване місто
24 квітня в київському Музичному театрі відкриласянекомерційна, організована самими художниками виставка критичного мистецтва «З міста до міста». У фокусі експозиції –сьогоднішнє пострадянськемісто, що розуміється як відчужений, «завойований» простір, що дисциплінує і щохвилини відтворює владні ритуали, жертвою яких стають перелякані й деморалізовані жителі. Місто переповнюють заборони, писані й неписані,неочевидну логіку яких тепер має вивчити кожний його мешканець.
Виставка продовжує – і тематично, і за складом учасників – торішні колективні проекти молодих російських і українських художників «Завойоване місто» (Москва) і «Місто переможців» (Самара).
Як і минулі виставки, «З міста до міста»зосереджується на аналізі відносин між городянами і владою, переможцями й переможеними.
«З міста до міста» – відкрита лабораторія дослідження скореного міста, конкретне географічне розташуванняякого, за великим рахунком, виявляється не таким вже важливим. У той самий час, кожне нове місто, у якому здійснюється художнє висловлення (Москва-Самара-Київ), здатне на винятково цінні політичні й соціальні доповнення, що щоразу змушують замислитися про власне місце глядача в місті, яке він звик вважати своїм.
У виставці взяли участь Олександра Галкіна, ДавідТер-Оганьян, Микола Рідний, Антон Куришев, ЖаннаКадирова, Ілля Будрайтскіс, Анатолій Бєлов, СергійШевцов, Нікіт Кадан, Володимир Кузнєцов, Олексій Салманов, АндрюшаКремов, Сергій Попов, Євгенія Бєлорусець, Іван Мельничук, Олександр Бурлака.
У рамках виставки проходять дискусії і зустрічі з художниками.
Сьогодні 26 о 18.30 квітня на території виставки відбудеться дискусія «Битва за місто» за участю Урбаністичної лабораторії Центра візуальної культури.
Виставка проходить за адресою: вул. Межигірська, 2, «Музичний театр» (Київський Муніципальний Академічний Театр Опери й Балету для дітей і юнацтва), ст. метро «Контрактова площа» і протриває до 29 квітня 2010 року.
Науково-дослідний центр візуальної культури
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
ВІЗУАЛЬНИЙ ДИСПОЗИТИВ / СОЦІАЛЬНИЙ ДИСПОЗИТИВ
Конференція
Програма:
12.04.2010
Понеділок
(англійською)
16.00
Вступ. Ольга Брюховецька. Знання/Мистецтво/Політика
Нікіта Кадан. Практики самоорганізації в Молодому українському мистецтві
Перерва на каву
18.00
Галіт Ейлат. Від уяви до радикального мислення.
Дискусія
13.04.2010.
Вівторок
(англійською)
Диспозитив міста
16.00
Вступ. Ольга Брюховецька. Ландшафтна теорія.
Перегляд. Масао Аадачі. «Також відомий як серійний убивця». Японія, 1969.
Перерва на каву
18.00
Візуальна лабораторія
Анна Гуріна. Кіно і місто
Ольга Брюховецька. Екран сновидіння: негативний ландшафт в роботі «Аналепсіс»
Перегляд. Шон Снайдер. «Аналепсіс». 2003 – 2004.
Дискусія
14.04.2010
Середа
(англійською)
Диспозитив тюрми
16.00
Вступ. Галіт Ейлат. Зле в основі.
Перегляд. Артур Змієвський. «Повтор». Польща, 2005.
Перерва на каву
18.00
Групова інтерпретація
Що повторено в «Повторі»?
Модератор Ольга Брюховецька.
15.04.2010
Четвер
(українською)
16.00
Євгенія Білорусець. Презентація фото-проекту про бідність в Україні.
18.00
Запуск проекту Судовий Експеримент, інсталяція-в-процесі
Презентація першого числа журналу соціальної критики «Спільне».
Дискусія
Криміналізація протесту.
Віталій Атанасов, Євгенія Білорусець, Олександр Володарський, Андрій Мовчан, Сергій Мовчан.
Модератор Ольга Брюховецька
16.04.2010
П’ятниця
(українською)
16.00
Рідінг-група
То що таке диспозитив?
18.00
Колективний проект «Парті», експеримент із самоорганізації.
«Візуальний Диспозитив / Соціальний Диспозитив» – це перша конференція у рамках проекту «Мистецтво/Знання/Політика», який об’єднує політично ангажованих митців, критичних інтелектуалів та активістів на платформі Центру Візуальної Культури (ЦВК), що заснований в 2008 році як науково-дослідна інституція Національного університету «Києво-Могилянська академія».
У критичній філософській традиції диспозитив відсилає до видимих і невидимих форм владних відносин, які можна знайти в різних соціальних практиках. Конференція досліджує застосування концепції «диспозитив» до різних соціальних форм (Місто,Тюрма) та експериментує з різними практиками опору, заснованими на самоорганізації.
Конференція відкриється рефлексією над інституційним контекстом, в якому вона відбувається - галерейним приміщенням колишнього Центру Сучасного Мистецтва, заснованого Джорджем Соросом, що зараз є частиною університетського містечка. Які найкращі шляхи трансформації цього простору?
Український художник Нікіта Кадан обговорить практики самоорганізації в Молодому українському мистецтві, спираючись значною мірою але не виключно на власний досвід члена мистецької групи РЕП (революційна експериментальна платформа), яка була утворена в кінці 2004 року в просторі, де відбувається конференція.
Галіт Ейлат, кураторка, засновниця і директорка Цифрової мистецької лабораторії чи Ізраїльського центру цифрового мистецтва огляне різні акції і проекти Центру щоб продемонструвати, як критичний підхід до насильства і терору, до репресивної влади і офіційного правління може виробити прогрес від уяви до радикального мислення і, можливо, привести до радикального руху.
Диспозитив міста аналізується на основі Ландшафтної теорії (fûkeiron), запропонованої японським марксистом Масао Адачі в 1960-ті роки. Показ його фільму «Також відомий як серійний убивця» (1969), що є найбільш послідовною імплементацією цієї теорії в кіно, супроводжуватиметься візуальною лабораторією, яку презентуватимуть Анна Гуріна, студентка магістерської програми з культурології і Ольга Брюховецька, доцент кафедри культурології та спів-засновниця ЦВК разом із художником Шоном Снайдером. Анна Гуріна обговорюватиме свою магістерську роботу, присвячену місту і кіно. Ольга Брюховецька дослідить концепцію екрану сновидінь у зв’язку із ландшафтною теорією та негативний ландшафт у роботі Шона Снайдера «Аналепсіс» (2003 – 2004). Шон Снайдер візьме участь у дискусії після перегляду його роботи.
У якості дослідження диспозитива тюрми учасники конференції запрошуються до вироблення колективної інтерпретації проекту Артура Змієвського «Повтор» (2005). У передмові до показу Галіт Ейлат розкаже про Тюремний експеримент Зімбардо, на якому ґрунтується «Повтор» та про свій кураторський проект «Зле в основі», який включає «Повтор». Під час колективної інтерпретації учасники протиставлять різні версії того, що повторено у «Повторі».
Під час конференції буде запущено мистецький і активістський проект «Судовий Експеримент», що є документацією судового переслідування українських активістів. Куратор проекту Євгенія Білорусець, фотограф, авторка та редакторка літературного журналу «Простори», сама зазнала судового переслідування за участь у протестах проти незаконної забудови у Києві. Проект включає інсталяцію-в-процесі виставки і серію дискусій. На першій дискусії активісти, які переслідуються за політичні і соціальні протести, підсумують свій досвід і обговорять практичні питання опору. Ця дискусія є частиною презентації журналу соціальної критики «Спільне», що є першим паперовим виданнями українських нових лівих. Перше число присвячене криміналізації бідності, редактором випуску є соціолог Анастасія Рябчук. Євгенія Білорусець презентує свій фото-проект про бідність в Україні.
Як можливий підсумок, рідінг-група, сформована під час конференції, обговорить тексти Фуко, Дельоза і Агамбена, намагаючись з’ясувати питання: «то що ж таке диспозитив?»
Конференція «Візуальний Диспозитив/ Соціальний Диспозитив» орієнтована на процес і включає чисельні форми комунікативної і соціальної діяльності (дискусії, групові інтерпретації, лабораторії, гідінг-групи, інсталяції-в-процесі), які засновані на ідеї самоорганізації. Конференція закриється експериментом із самоорганізації, що називатиметься «Парті».
З 12 по 14 квітня робочою мовою конференції є англійська, 15 і 16 квітня – українська. Конференція проходить без перекладу
Детальніша інформація -
Як нас знайти:
Вул. Сковороди, 2 (ст. м. Контрактова площа)
Перший поверх Староакадемічного корпусу Національного університету «Києво-Могилянська академія» (вхід з Контрактової площі в дерев’яну браму)
Вхід вільний
10 квітня 2010, субота
17.00
Презентація
Гендерного інформаційно-
Нове число журналу "Я" на тему "Гендер і сексуальність" (2010)
Дослідження "Гендерні проблеми очима студентства" (2009)
Ейвінд Фальстрьом, Рулетка, 1966 (фрагмент)
Учасники:
Людмила Гуслякова - директорка центру та гендерного журналу "Я",
Ольга Плахотнік - ведуча експертка-консультантка та авторка гендерного журналу "Я"
Микола Сухомлин - медіа координатор центру.
Центр Візуальної Культури
Перший поверх Староакадемічного корпусу
Вул. Сковороди, 2
Giacomo Brivio Brivio,Без Бога.
Християнство, дехристиянізація та постхристиянство
Мішель Онфре
1
Юдео-християнська епістема. Багато хто нарікає на розвій атеїзму в нашу епоху, але вони помиляються. Ця епоха є нігілістичною, відверто нігілістичною. В чому різниця? Європейський нігілізм, – який дуже добре діагностував Ніцше, – передбачає завершення певного світу і проблематичність з’яви іншого. Настає проміжний період, самоусвідомлення розривається між двома світоглядами: з одного боку, юдео-християнський світогляд, а з іншого – світогляд, який ще не має імені, але який ми поки що назвемо постхристиянським. І ми не помилимося в оцінці, хоч у нас немає кращого епітету. Нам допоможе його знайти час і розвиток цього століття.
Отже, нігілізм. Немає цінностей, або більше немає цінностей. Немає чеснот, або більше немає чеснот. Нездатність чітко виявити етичні та метафізичні обриси: все видається добрим і прийнятним, так само злим і поганим; усе можна назвати гарним, так само потворним. Реальне видається менш справжнім, аніж віртуальне. Фікція замінює реальність. Історія та пам’ять більше не користуються успіхом у світі, що захоплюється теперішнім моментом, пориває зв’язки з минулим і не бачить майбутнього. Нігілізм позначає епоху, якій бракує картографії: компаси не працюють, а проекти, які допомагали б вийти з лісу, в якому ми загубилися, навіть не передбачаються.
Нігілізм простягається поміж двома цивілізаціями. Між пізньою римською імперією, яка водночас переживає кінець епістеми (язичницької та греко-римської), та першими століттями нової епістеми (християнської), яка ще не була визначена належним чином. Епікуреїзм існує поруч із гностицизмом, імперський стоїцизм співіснує з міленаризмами та апокаліптичними ідеями, що походять зі Сходу. Старий філософський раціоналізм доживає свої останні години і ділить епоху з різнобічними ірраціоналістськими течіями – герметизмом, містицизмом, астрологією, алхімією. Скажемо так: більше ніхто не знає, до якого святого прихилися…
Не можна не помітити, як наші часи схожі на цю так звану епоху «занепаду». Цей термін треба вживати з деякими застереженнями: він сучасний кожній епосі від Гесіода до Освальда Шпенґлера… Сьогодні доводиться мати справу з новими репрезентаціями світу, небаченими схемами, тривожними перспективами: онтологічний і метафізичний космополітизм, планетарна екологічна небезпека, брутальна економічна глобалізація, панування ринку, що поєднується із запереченням гідності та людяності якнайбільшої кількості людей. Відтоді, як людина зробила перший крок на місяці у липні 1969 року, що дозволив поглянути на Землю з холодної зірки, ми знаємо, що космос – це одна з модальностей локального…
Що залишається від юдео-християнства в нашому повсякденному житті? Треба зазирнути до своєрідного «акту про стан помешкання», яке винаймали. Адже охолодження до релігійної практики у будні чи в неділю, реформістські нововведення Другого Ватиканського Собору, підрив довіри до висловів Папи про сексуальну мораль є лише знаками на поверхні: дехристиянізація має тільки позірну та формальну вагу. Більшість – агностики чи невизначені атеїсти, принагідні невіруючі або віряни за звичкою – досі віддають своїх чад у руки попів, щоб ті отримали релігійне хрещення, проходять обряд вінчання у Церкві (аби зробити приємне родичам!) або хоронять своїх близьких та рідних із благословенням у християнських (хоч і обраних з особистих міркувань) місцях.
Думати, ніби вплив християнства нині зменшується, є ілюзією. Ця ілюзія є до того ж збоченою, адже складається поверхове враження, ніби відбуваються глибинні зміни, тимчасом як насправді під тонким шаром публічної полуди зберігаються логіки, що протягом мало не двадцяти століть фундаментально просочували діяльність суспільства в Європі. Смерть Бога? Хитрість юдео-християнського розуму: труп, якого ніхто не бачив, є вигадкою, те, що створює Бога, зовсім не є мертвим, та й почувається чудово. Власне, це – смак до ірраціонального як відповідь на трагічний характер реального. Інакше кажучи, неминучість смерті відкриває широчезні перспективи перед смаком до ірраціонального …
Візьмемо до прикладу світськість (laïcité): звичайно, ця формула, виштампувана 1905 року, була досить суттєвим кроком уперед у контексті безмежного панування клерикальної влади в усіх царинах суспільства. Але якщо не додати до неї досвід нових битв, чи навіть нових перемог, тоді це призведе до стагнації, відтак до старечого маразму, перш ніж породити смак до чогось віджилого – прогірклість, закритість, простроченість, – із чим дуже часто асоціюють ідею світськості (laïcité). Здається, термін придатності вже закінчився, адже так і не було створено динамічної, поступальної, діалектичної, одним словом, постмодерної світськості.
Констатуємо: стара модель світськості досить часто полягає в тому, щоб переписати за допомогою неокантіанського словника юдео-християнські заповіді та євангелічну мораль. Замість закликів до Біблії та Нового Заповіту, якими релігійники розмахують в питаннях моралі – або в питаннях політики, але це одне й те саме, – на авансцену виступають так звані «чорні гусари республіки», дбайливці відокремлення Церкви від Держави, та освітяни, які, навіть особливо не здогадуючись про це, викладали у своїх курсах з моралі «Релігію в межах тільки розуму» Канта, відтак «Метафізику звичаїв» та «Критику практичного розуму», проціджених до стану моралізаторської моралі.
Хоч і послуговуючись відмінними словниками, своєрідними формулами та визначеннями, залучаючи активістів, які вважали себе опонентами релігії, вони насправді завжди обстоювали однакові з релігією цінності: шанувати батька й матір, самовіддано служити Батьківщині, залишати визначальне місце фігурі іншого – любов до ближнього або братство, – засновувати гетеросексуальну пару, поважати старих, любити свою роботу, надавати перевагу доброчинним чеснотам (милосердя та солідарність, співчуття та поблажливість, милостиня та взаємодопомога, добродійність та справедливість – замість злостивості тощо)… Ця робота над позначниками мала свої заслуги, але на рівні позначеного йдеться про здійснення однієї спільної справи.
І можна було б продовжити, показуючи, наскільки засновки французької юридичної так званої світської думки залишаються юдео-християнськими – провина є нібито результатом бажання і вільного вибору з допомогою вільної волі, що не знає жодних чинників, які детермінують вчинки людини. Звідси – віра в особисту відповідальність, яка відтак виправдовує покарання, а отже, спокутування. Інфернальний і збочений цикл… Те саме стосується біоетики, що функціонує сьогодні на ґрунті фантазмів, які походять від юдео-християнства: прославлення рятівної сили болю (неологізм salvifique вигадав Ватикан), потурання смерті через існування первородного гріха, ставлення до хвороби як до непізнаваного промислу Провидіння тощо… Те саме стосується педагогічної системи, світу естетики і будь-чого ще: епістема усіх цих континентів нашої цивілізації побудована на біблійних принципах.
Метафізичний суперник сидить не так у Ватикані – оперетковій державі, різновиді коміксів, – а радше в свідомості людей, навіть у несвідомому. Звичайно, на рівні індивіда, але також колективу, спільноти. Я не говорю про архетипи на кшталт юнґівських, але про ірраціональне перенесення, передачу, властиву суспільствам, які, навіть особливо не усвідомлюючи цього, впорскують юдео-християнську субстанцію (речовину) в ідентитарне тіло особи та групи. Ця епістема заслуговує на те, щоб її пізнавали, аналізували, скрупульозно розкладали та переборювали.
2
Необхідна дехристиянізація. Щоб продовжувати в логіці Просвітництва XVIII ст., – яка має значення не так як предмет археології, а як трансісторична модель, – спробуймо витворити справжню постхристиянську світськість, що тепер турбується більше не про те, щоб революціонізувати словник, мову, літеру, але саму суть. Нова цивілізація не може створити цінності, не здійснивши етичну, метафізичну, онтологічну, політичну та іншу переоцінку… Що зберегти? І чому? Що можемо і що мусимо зруйнувати, подолати, зберегти, виправити, пристосувати до нинішніх умов? Згідно з якими критеріями? І якою буде користь?
Дехристиянізація не буває успішною, якщо вдається до насильницьких дій: гільйотина і Терор, вбивства непокірливих священиків, спалення церков, грабунок монастирів, ґвалтування монахинь, вандалізм предметів культу жодним чином не можна виправдати, якою б не була причина. Перевернута з голови на ноги інквізиція є так само неприйнятною чи виправданою, як і інквізиція католицької церкви свого часу. Прийняття рішення робиться іншими шляхами – шляхом теоретичного аналізу та відвойовування гегемонії, в грамшіанській манері, за допомогою ідей.
Кожен кінець цивілізації до настання наступної завжди становить неабияку небезпеку: в ньому, в цьому кінці цивілізації, буяє ірраціональне, тріумфує магічна думка, приймаються метафізично дешеві рішення. Втім, коли культура руйнується, після довгого процесу занепаду, це завжди приносить користь імпульсивним, інстинктивним, тваринним метастазам (які бурхливо розповсюджуються). Так ніби найвищий пік епохи мав би вибухнути магмою примітивних енергій. Після розуму приходить нерозумне.
Постмодерна світськість дозволила б прискорити рух і пришвидшити хід історії, щоб подолати європейський нігілізм. Щоб закінчити довготривалий цикл, щоб принаймні не мала місця довга і болісна агонія, і щоб смерть була швидкою і доброю, власне, не є корисним впадати в нерозумне терапевтичне шаленство в узголів’ї особи на смертному одрі, яка вже не має шансів щось очікувати від життя. Європа була християнською, вона такою залишається в силу звичок, які людство набуло, нібито йдеться про рефлекторну дугу, відокремлену від кори головного мозку.
Пост-християнському є чому повчитися у до-християнського. Тож привід для роздумів віднаходимо в етичних вченнях, альтернативних античному платонізмові: мораль честі, а не вини; аристократична етика, а не етика фальшиво універсальна; іманентне правило гри, а не трансцендентний процес; чесноти, що збільшують життєвість проти чеснот, які її зменшують; смак до життя, що відмовляється від некрофільних пристрастей; гедоністичний задум проти аскетичного ідеалу; контракт із реальним, а не упокорення небесам і т. д.
Відповідь нігілізмові не залягає в проекті реставрації. Дехто, беручи до уваги занепад християнства, доходить висновку про необхідність його відродження – або в традиційній формі, або додаючи якісь реформи, такі собі звичні домовленості з небесами. Звертаються до інтегризму або передбачають нову реформу. Американський імперіалізм глобального масштабу обирає фундаменталістське християнство і закладає в перспективу своєї боротьби, в лінію прицілу, ісламізм, що перетворився на ефективний опіум для культур і пригнічених меншин.
Отже, ці терміни альтернативи коливаються між монотеїстичними полюсами: юдео-християнським або мусульманським. Але можна воліти уникнути цієї зловісної безвиході, обираючи третє рішення: ні те, ні інше, але зовсім інакше місце, справжній атеїзм, що однаково відмовляє Торі, Новому Заповіту та Корану, щоб замість них обрати, надати перевагу Просвітництву розуму та ясності західної філософії. Проти релігії єдиної Книги, яка не терпить інші книги й причащається в ненависті до розуму, мислення, жінок, тіла, пристрастей, бажань, життя, надамо перевагу радше «Енциклопедії» Дидро та д’Аламбера…
Отож, відмовимося ж від фікцій, байок і звернімося до філософії – тільки якби вона не була, подібно патристиці, легітимацією фактичного стану речей, як це часто трапляється з інтелектуалами, що упадають перед американським лібералізмом, капіталізмом в усіх його формах та властями, що пришвидшують цей рух. Адже, як часто забувають, це поріддя колабораціоністської філософії, філософії, що співпрацює з релігією та державною владою, існує вже у XVIII столітті: вона гуртується навколо назви «антифілософія»; це певне число осіб, яких історія вже забула – Леларж де Ліняк, абат Бержьє, Жакоб Ніколя Моро, маркіз де Каракьолі і так далі… – й вони ці «антифілософи» атакують тих, хто чинить опір: філософам Просвітництва – імена яких, до речі, ніхто не забуває…
Панівна історіографія, що вивчає епоху Просвітництва, безперечно, зберігає гарні яскраві відблиски, але найчастіше це теїсти, деїсти або пантеїсти, які роблять поступки духові християнської релігії. Я ж віддаю перевагу більш насиченому Просвітництву, часто забутому, що походить від щирих і непідробних, ясних і відвертих атеїстів – від абата Мельє до барона Гольбаха, минаючи Ламетрі та деяких інших. З ними розпочинається новий постхристиянський світ, у ті засадничі роки XVIII століття. Ми завдячуємо їм генеалогією атеїзму, вона заслуговує сьогодні на визначення, що знову утверджується проти імперії монотеїзмів. Цей постхристиянський атеїзм уможливлює відповідну мораль.
3
Постхристиянський атеїзм. Вислів «постхристиянський атеїзм» може здатися надмірним: вже сам іменник говорить про те, що ми подолали християнство й перебуваємо на виході з релігії. Але зважаючи на те, що вся наша епоха просякнута юдео-християнською епістемою, так чи так на атеїзмові лежить відбиток християнства, зокрема католицизму. Так що існує християнський атеїзм, і цей термін, незважаючи на оксюморонний характер, позначає реальний концептуальний предмет: звичайно, це філософія, що чітко заперечує існування Бога, але, попри те, на свій лад відтворює євангелічні цінності Христової релігії.
Так, смерть Бога може супроводжуватися мораллю, успадкованою від Біблії. Прихильники цієї своєрідної позиції відкидають трансцендентність. Однак вони обстоюють християнські цінності, відокремлені від їхньої теологічної легітимації, зберігаючи і звеличуючи їх в ім’я соціологічної виправданості. Небеса порожні – гаразд, із цим вони погоджуються, – але світові, стверджують вони, краще жити з любов’ю до ближнього, прощенням гріхів, милосердям та іншими, раніше освяченими чеснотами: щедрість, співчуття, жалісливість, вдячність, обережність, стриманість тощо…
Постхристиянський атеїзм зберігає принцип, що був отриманий від небезпечності Бога. Він не заперечує його існування, але зводить до його сутності – відчуження, що продукується людьми згідно з принципом гіпостазування [опредметнення абстрактних сутностей, приписування їм реального, предметного існування – пер.] їхніх власних нездатностей, неспромог. Ці неспромоги людини зосереджені в не-людській силі, яка обожнюється як нібито відокремлена від себе сутність. Згідно з принципом боваризму, люди не бажають бачити себе такими, якими вони є насправді: обмеженими в часі і просторі, в своїх силах, знаннях, владі. Відтак вони фікціонують, вигадують певного концептуального персонажа, якого наділяють атрибутами, що бракують їм самим. Отож, Бог є вічним, безсмертним, всесильним, всюдисущим, всезнаючим і так далі і тому подібне…
Тільки-но ця таємниця Господа Бога прояснюється, постхристиянський атеїзм переходить до наступного завдання. Він з не меншою старанністю розбирає цінності, успадковані від «Нового Заповіту», цінності, що перешкоджають справжньому розвою (суверенності) індивіда та обмежують, притлумлюють життєве розширення суб’єктивностей.
Мораль після бійні Першої світової війни, після жахіття нацистських таборів смерті, монструозності сталінських гулагів, після Хіросіми та Нагасакі, після державного тероризму фашизмів Заходу та комуністичних режимів Сходу, після Пол Пота, Мао, після геноциду в Руанді, і всього, що заюшувало кров’ю ХХ ст., не може більше обмежуватись закликами до бездієвої та безсилої добродушності («доброї душі» за Геґелем) через нібито неможливість реалізації, коли відсутні завдання, які можна було б реально втілити в життя. Отож, конструюймо хоч і дещо скромнішу мораль, але таку, що здатна продукувати реальні наслідки. Більше не етику героя та святого, але етику мудреця.
Переклад Андрія Рєпи
Лекція була прочитана 25 березня 2010 року в Конгрегаційній залі НаУКМА в рамках міжнародної конференції «Привид Бога: релігія, антиклерикалізм, атеїзм», організованої Центром візуальної культури.
